ТРАГИЧЕСКАЯ ЛЮБОВЬ К НЕВЕРНОЙ НУСЬКЕ (2004)
ТРАГІЧНЕ КОХАННЯ ДО ЗРАДЛИВОЇ НУСЬКИ

Черно-белый короткометражный фильм по рассказу Юрия Винничука "Граната на двоих". Трагикомическая история любви двух мальчишек к взрослой девушке Нуське.

Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» - іронічна своєю назвою стрічка про не таке вже й «трагічне» кохання до зовсім не «зрадливої Нуськи». Історія про те, як двоє друзів, ще зовсім малих хлопців, закохуються в старшу дівчину. Переживання, перші вірші, обіцянки людити Нуську до скону. Зрозуміло, що взаємністю Нуська відповісти не може, отож хлопці вирішують накласти на себе руки...

Екранізація оповідання «Граната на двох» Юрія Винничука, відомого своїм специфічним гумором щодо амурних справ. Це історія двох хлопчиків, «найкращих друганів», які безтямно закохані в сільську красуню, так що їхня дружба повсякчас піддається суворому випробуванню. Але третього «юні вертери» вже витримати не можуть. Коли з’являється конкурент - молодик у військовій формі (а дія відбувається в повоєнний час), який одразу приступає «до справи» на сіновалі, - двоє невдах вирішують порішити з життям і таким чином покарати зрадливу Нуську. Картина незмінно зриває оплески молодої аудиторії - мабуть, не так грою дітей, які все ж доволі неадекватні, і не операторським естетством, як гарною трагікомічною ... закваскою з характерним чоловічим мазохізмом перед обличчям недосяжної жінки.

ЦІКАВІ ФАКТИ ТА НАГОРОДИ КФ «ВІДКРИТА НІЧ», 2004 - Переможець: Кращий студентський ігровий фільм (Тарас Ткаченко), Краща студентська операторська робота (Андрій Самарець), Приз глядацьких симпатій. Приз видавництва «АБАБАГАЛАМАГА» Євгену Романчуку, виконавцю ролі Юрка. Ірма Блейман: "«Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» Тараса Ткаченка - один із фаворитів глядацької аудиторії, про двох дуже юних «вертерів», закоханих у місцеву секс-бомбу. Все цілком благородно, хоч і кумедно (і вірші, і спроби самогубства), та й тут не обійшлося без, образно кажучи, «низу». Фінальна «клозетна» сцена (там нещасливі кавалери опинились через розлад шлунка після спроби отруїтись) вносить перверсивну перспективу в цю, здавалося б, невинну любовну історію." ... Тарас Ткаченко (н. 1975) - режисер, сценарист, філолог. Закінчив Київський Національний університет ім. Т. Шевченка (українська філологія) та КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого (факультет кінематографії та телебачення, відділення режисури художнього фільму). Фільми: «Дядечко Бернс» (1998), «Кізонька» (1999), «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» (2002-2004). Останній здобув численні нагороди на українських та міжнародних кінофестивалях («Відкрита ніч», «Кінолітопис», «Свята Анна», «On the Lake», «На хвилях зачарованої Десни»). 2004-2005 - сценарист, режисер циклу документальних телевізійних фільмів «Дорогами українців» (УТ-1, «5 канал»). 2006 - режисер, співавтор сценарію трисерійного документального телевізійного фільму «Іван Миколайчук. Книга життя». Спільно з Тарасом Томенком працював над фільмами «Пересохла земля» (2001-2004) та «Ліза» (2006).

За відсутноcти доброї сценарної школи ідеї своїх фільмів студентам часто доводиться висмоктувати з пальця. Чи не єдиний вихід - екранізувати класиків. А якщо хочеться розважитись - можна й за актуальну українську літературу взятися. Тарас Ткаченко, приміром, зняв фільм за новелою Юрія Винничука «Граната на двох». Реакція корифея сороміцького гумору на першу в історії екранну версію свого твору наразі невідома. Нам залишається тішитись дотепній, розбірливо розказаній історії, що її під чуйним керівництвом Тараса Ткаченка розіграли малолітні актори. Дія відбувається застійних років у Західній Україні, але час і простір тут не відіграють жодної ролі, окрім фонової. Анекдотична історія про те, як двоє ... сільських хлопчиків закохалися у цілком зрілу місцеву красуню та вирішили з горя вкоротити собі віку, у версії Тараса Ткаченка виглядає трагічно й комічно водночас. А трагікомедія, як відомо - найскладніший, але й найпереконливіший жанр. До того ж, це чи не єдиний український фільм із конкурсу, що вписується до світової картини студентського кіна, спостереженої нашим оглядачем цього конкурсу.

- Тарасе, порівняно донедавна ви повернулися з Польщі після програми «Gaude Polonia». Які враження загалом і чи цікаво було навчатися в Кшиштофа Зануссі? - Ну, з Кшиштофом Зануссі в нас не склалося. Він постійно кудись їздив, бачилися ми рідко. Врешті можна сказати, що моя діяльність у Польщі найменше була з ним пов’язана. А чим я там займався? Побував на кількох кінофестивалях, показував українське короткометражне молоде кіно в Любліні, Кракові, Варшаві, Ельблонґу, Лаґові. Збиралося десь, може, людей п’ятсот. У Кракові - трохи більше, десь дев’ятсот (це був «Bunker sztuki», відомий краківський клуб). У Любліні - Студентський центр культури, у Варшаві - ... замок Уяздовський, в Лаґові - знаменитий фестиваль. Головне, за цей час я навів контакти, познайомився з новими людьми. І думаю, що надалі це має спрацювати. - А в Україні ви далі працюєте над новими телевізійними проектами? Далі співпрацюєте з Василем Ілащуком?.. - Загалом так. Поки що тут сходиться приємне з корисним, адже в принципі я не роблю речей, які мені нецікаві. Скажімо, було дуже цікаво працювати над фільмом «Іван Миколайчук. Книга життя». Інша річ, виробничі умови: фільм робили за сорок днів, а для трьох півгодинних серій (тобто для півторагодинного фільму) це замало. Думаю, багато що мені вдалося, без мене цей фільм був би гірший. Хоча чимало людей працювало над проектом. Можна, крім того, розповідати дивовижні продюсерські історії: яким чином Василь Ілащук знаходив на це гроші (фільм знімали не на державні кошти). А Міністерство тим часом досі не може погасити заборгованість перед студією. І коли ми до визначеної дати зняли проект, в Мінкульті нам сказали, що готових фільмів не продюсують. - Знаю, що ви розшукали на українському телебаченні розмову з Миколайчуком… - Так, це було інтерв’ю… Просто не вірилося, що з Миколайчуком - а він же був примітною людиною - нічого не знімали. А нам також почали казати: «Та ні, нічого такого нема й не було». Якби їм повірити, то нічого б і не знайшли. Але Василь Ілащук завів мене на українське телебачення, й почалися пошуки в їхньому архіві. Я натрапив на програму про Василя Земляка й - до речі, суто випадково - попросив, щоб мені її показали… Бо про самого Миколайчука там справді лише «ошметки». Фільми є, а з передач - лише уривки. І коли я побачив його в передачі про Земляка, сам був страшенно здивований. Ніхто про цей факт не знав, і для мене це також було відкриттям. Хоча ми вставили лише невеличкий фрагмент, а в тій передачі він розповідав досить довго. Та в цьому фільмі, крім того, є також інша дуже важлива для мене лінія - історія з «Украденим щастям», яке йому не дали зняти. Чомусь до нас ніхто цю тему не підіймав. Я знаю, що вже є і невдоволені, бо у фільмі названо певні імена. Але ж була об’єктивна історія: людина хотіла знімати «Украдене щастя». Він витратив багато душевних сил, і невдача з фільмом дуже серйозно його підкосила. І він не сам відмовився від цієї ідеї. Скажімо, на «Укртелефільмі» кажуть: «Ми самі не знаємо, чому так сталося. Спершу він справді дуже загорівся, а потім сам і відмовився». Як відмовився? Адже він уже зняв проби до фільму. Про ці проби, вже готові, змонтовані матеріали, пам’ятають деякі люди, про них розповідають. Другий режисер картини поклав їх у стіл, а наступного дня приходять - стіл виламано, проби вкрадено. Хіба після цього можна сказати, що це він сам перехотів знімати?! Можна лише собі уявити, в якому стані людина мала бути! У фільмі цього нема, тему тут тільки почато, але над цим моментом варто добре замислитися. Недаремно кажуть, що Миколайчукові не давали ходу - цей факт абсолютно доводить цю тезу. Тому для мене кадри з живим Миколайчуком є, може, навіть не настільки цінними, як ті факти про «Украдене щастя», як та історія, що виплила на світ Божий. І варто, щоб цю історію проговорили всі її учасники, фігуранти, свідки. Бо ви ж знаєте, що «кіношне» середовище специфічне. Одні кажуть мені одне, інші - інше. Але поки що це все чутки і речі, не сказані відкрито на камеру. До речі, саме останнє було великою проблемою цього проекту. Як і того, над яким працюю зараз… - Про Володимира Івасюка? Це також має бути телевізійний фільм? - Так, годинний. І тут у нас також виходить дивна ситуація. Бо версія смерті Іваюска, в якій ми були переконані, коли починали знімати стрічку, нині видається неоднозначною. Зараз думаю, що в нього було доволі багато причин покінчити з собою. І депресія, і слава (людина в 22 роки фактично мала все: славу, хіти, титули, премії, гроші, дуже великі на той час). До того ж, він відчував величезну заздрість своїх учителів у Львові, й, може, навіть був переконаний, що життя йде вже тільки на спад. Якщо ж до цього додати якісь ситуації в родині - все може бути. І от ми намагаємося сьогодні «розкручувати» людей на розмови, а вони розповідають, коли камеру вимкнуто. Мовляв, ще не час, люди будуть ображені. А як наслідок - правду приховують. Я розумію родину, для якої це дуже важка травма, адже йдеться вже не просто про смерть, а про певне звинувачення в самогубстві. Правдиве чи ні - це інша справа. Але звинувачення страшне. Це ж великий гріх. Сподіваюся багато прояснити, якщо вдасться вийти на матеріали справи. Бо вона дивним чином за останні п’ять років зникла. - І думаєте, також зможете розшукати якісь нові свідчення? - Скажу так: якщо ми знайдемо особову справу, де буде точно описано картину смерті, можна буде про щось говорити. А на сьогодні це доволі важко. Зрештою, завдання фільму - не стільки дати остаточну відповідь, скільки підняти тему, поставити запитання, аби люди врешті почали думати над цим усім. Тут ідеться про більше - механізм «з’їдання» творчої людини. І у випадку Івасюка він спрацював на 150 відсотків… - А чим ви плануєте займатися найближчим часом поза телебаченням? - Можливо (до кінця ще не знаю), далі продовжуватиму з Тарасом Томенком тему безпритульних, розпочату в «Лізі»*. Ця стрічка мала певний успіх, я монтував у ній матеріал. Може, і в майбутньому щось вийде. Але, крім того, я ж не документаліст. Зараз у мене стоїть питання художнього сценарію. В мене вже є цікава історія, яку я обдумую. Написала її Мислицька, дружина Валентина Васяновича. Вона дуже сором’язливо запропонувала мені її, я переглянув і побачив, що історія непогана. Це має бути повний метр, дитяче кіно. Така собі комедія сімейного типу, добре глядацьке кіно. - А документальна стрічка про лемків, про яку ви колись розповідали?.. - Так, я все ще маю намір зняти той фільм про Лелечий хутір. Чекаю травня, коли можна буде туди поїхати і все відзняти. Люди там чекають, і люди дуже цікаві. Я там бачив унікальні випадки ностальгії. Скажімо, один дід на своєму подвір’ї зробив макет села, з якого його виселили… Або ж чоловік живе один посеред лісу. Колись село спалили, щоб ворогам не дісталося (ситуація так склалася), і лишилася тільки одна хата. Чоловік поблукав Польщею, а потім повернувся в рідне село й оселився в тій одній-єдиній хаті. І нині він доглядає цвинтар, який залишився. Зараз це фактично посеред лісу. До дерева, де колись стояла церква, просто прив’язано хрест… Я вже розумію, що це не буде фільм, побудований на хроніці, послідовний тощо. Це фільм про уламки теперішнього. Сталося незворотне, і нині повернути цих людей назад уже неможливо. Зберегти їхню культуру законсервованою також неможливо, адже триває процес полонізації. Скажімо, є випадок із лемківською церквою. Вона могла вже розвалитися, але місцевий католицький священик узяв її під свою юрисдикцію, оберігаючи її таким чином, і проводить там відправи. А от лемки, повернувшись до свого села, розділилися: одні вважають, що все добре: церкву збережено, вона існує, навіть якщо і католицька. Інші ж кажуть, що це експансія вже на власній території, адже це чужа культура, чужа віра. Тобто відбувається полонізація, яку або треба сприймати як благо, або ж від неї треба відмовитися, але тоді дозволити церкві впасти… Така ситуація і з операцією «Вісла». Вона триває. Якщо років десять тому в Польщі проживало триста тисяч українців, які називали себе українцями, то нині - лише тридцять. І, крім того, дуже обурливо сприймати, коли у Ґданську чи у Варшаві в костелах бачиш меморіальні дошки, скажімо, пам’яті двадцяти тисяч поляків, вимордованих на теренах Східної Волині. Хоча ми знаємо, що там було також і багато українських сіл. Питання знову ж у тому: зважуємося ми починати цю розмову або ж мовчимо? Завдання фільму - починати розмову, а не робити якісь висновки… До речі, якось так виходить, що документалістика вийшла в мене на передній план. По-перше, вона мене годує, а по-друге, мені це цікаво. Це не якісь «Тайны тибетских монахов», усі ці теми дуже близькі й свої, і мені справді дуже цікаво над ними працювати. Іншими словами, це хороший спосіб робити кіно, поки я довершую художній сценарій. Зрозуміло, що рано чи пізно я робитиму художнє кіно, бо - хто на що вчився. І документалісти це робитимуть все одно краще, ніж я. (розмовляла Роксоляна Свято)